Процес здійснення влади народом передбачає існування публічно-владних відносин. Народ здійснює (реалізує) владу через відповідні суспільні інституції, що виступають суб’єктами вказаних відносин. Частина з цих інституцій набуває особливого (державного) статусу й утворює державний апарат, поряд з яким існують й інші суспільні інституції, що здійснюють публічну владу (наприклад, органи місцевого самоврядування).

Згідно з Конституцією [1, ст.5], народ України уособлює найвищу та первинну владу в Україні, є єдиним джерелом влади у суспільстві. Однак варто зазначити, що чинна Конституція визнала не лише належність влади народові, тобто володіння публічною владою як його природне право, а й право народу здійснювати належну йому владу. Так, у Конституції визначено конкретні форми (способи) здійснення влади народу: 1) безпосереднє волевиявлення; 2) через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Це принципово нова конституційна система влади народу України. Адже, по-перше, в радянський період у Конституції зазначалося, що народ здійснює державну владу тільки через ради народних депутатів (безпосередня форма народовладдя була відсутня); по-друге, принципова особливість сучасної конституційної системи влади народу полягає і в тому, що виділяється такий спосіб її здійснення як органи місцевого самоврядування, які не входять у систему органів державної влади. Таким чином, з тексту чинної конституції випливає, що необхідно розрізняти конституційну систему влади народу і конституційну систему державної влади.

Органи місцевого самоврядування здійснюють владу, яка за своїми ознаками є публічною, і в процесі її здійснення виникають відповідні публічно-правові відносини. Так, діяльність органів місцевого самоврядування характеризується такими притаманними органам публічної влади рисами, як наявність владних повноважень, обов’язковість прийнятих рішень для всіх фізичних та юридичних осіб, що перебувають на території, у межах якої діють відповідні органи місцевого самоврядування, та ін.

Місцеве самоврядування як один із різновидів публічної влади у суспільстві відрізняється від державної влади такими ознаками, як:

а) децентралізована форма управління, яка передбачає певну самостійність органів місцевого самоврядування;

б) територіальне обмеження;

в) мета та завдання її здійснення;

г) суб’єктний склад конституційно-правових відносин, що виникають у процесі її здійснення (визначальним тут є існування спеціального суб’єкта місцевого самоврядування - територіальної громади);

ґ) різноманітність організаційних форм здійснення місцевого самоврядування;

д) більш широкий набір форм безпосередньої участі громадян у самоврядуванні на своїй території (пряме волевиявлення) у вигляді сходів, зборів, конференцій, місцевих референдумів, місцевих ініціатив тощо.

Місцеве самоврядування в Україні є органічним поєднанням форм безпосередньої та представницької демократії. А це означає, що народовладдя і основний його зміст - самоврядування народу - реалізується як через представницькі форми, так і шляхом прямої участі громадян в управлінні державними і суспільними справами [2, с.14]. Отже, систему місцевого самоврядування становлять як форми прямого волевиявлення населення територіальної громади, так і певні утворювані населенням його представницькі органи [3, с.196].

Пряме волевиявлення членів територіальної громади здійснюється шляхом їх участі в місцевих референдумах, загальних зборах громадян, місцевих ініціативах, громадських слуханнях та інших формах, які можуть бути передбачені Статутами відповідних територіальних громад. Народ України здійснює владу і через представницькі органи місцевого самоврядування, що обираються відповідними територіальними громадами: місцеві ради, їх виконавчі органи, голови місцевих рад, органи самоорганізації населення.

Не можна стверджувати, що безпосередня та представницька демократія є окремими, відірваними один від одного способами здійснення місцевого самоврядування. Вони є тісно взаємопов’язані. Зв’язок органів місцевого самоврядування з інститутами прямої демократії багатогранний. Можна стверджувати, що пряма демократія є своєрідною кореневою системою народного представництва і водночас служить засобом його впливу на управління державними справами. Дійсно, інститути прямої демократії, перш за все вибори, забезпечують формування органів місцевого самоврядування та підтримання зв’язків органів місцевого самоврядування з населенням. Ці інститути незамінні для залучення громадян до роботи органів місцевого самоврядування, для реалізації їх конституційного права на участь в управлінні.

Оскільки і державна влада, і місцеве самоврядування є способами реалізації народом належної йому влади, то необхідним видається визначення (формулювання) принципів взаємодії цих форм публічної влади, іншими словами, основних засад взаємовідносин держави та місцевого самоврядування. Як нам видається, такими принципами є:

автономія органів місцевого самоврядування, їх самостійність у вирішенні питань, що належать до компетенції місцевого самоврядування;

розмежування повноважень між місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

взаємоповага державних органів та органів місцевого самоврядування, їх співпраця у вирішенні тих питань, які належать до їх спільної компетенції;

державна підтримка та гарантування державою місцевого самоврядування;

забезпечення державою належної матеріальної бази та фінансової основи для виконання самоврядними органами своїх функцій;

фінансування державою здійснення органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів державної виконавчої влади.

Необхідність визначення таких принципів викликана існуванням розбіжностей в інтересах між державою та місцевим самоврядуванням, адже місцеве самоврядування “втілює місцеві корпоративні інтереси територіальних громад, тоді як держава - загальнонаціональні інтереси” [4, с.4], які інколи можуть не співпадати. Реалізація перелічених принципів на практиці дасть можливість забезпечити адекватний розвиток місцевого самоврядування та держави як одного цілого.

Місцеве самоврядування та державна влада тісно пов’язані: у них єдине джерело - народ. При побудові взаємовідносин держави та місцевого самоврядування потрібно виходити з того, що держава повинна бути “нейтральною ареною” комунікації суб’єктів публічно-самоврядних прав. Правове регулювання інституту місцевого самоврядування повинно зводитися не до чіткої регламентації структури, процедурних питань діяльності місцевого самоврядування, а до створення умов його вільного розвитку, більше того, до його державного гарантування.

Звичайно, органи місцевого самоврядування не можуть бути абсолютно незалежними від держави, адже вони діють у системі державно-владних відносин. Організаційно відокремлені від державної влади, вони пов’язані з нею функціонально. Порядок створення і повноваження органів місцевого самоврядування визначаються актами органів державної влади. Вони діють у руслі загальнодержавної політики - економічної, соціальної, екологічної, у сфері культури тощо, можуть наділятися окремими державними повноваженнями. Тому можна зрозуміти наявність певного контролю держави за виконанням тих державних функцій, які згідно із законом делеговані органам місцевого самоврядування, а також контролю за дотриманням органами самоврядування законності. Однак цей контроль не може виходити за встановлені законом межі і не повинен перетворюватися у втручання місцевих держадміністрацій та інших органів держави в діяльність місцевих рад та їх виконавчих органів.